...
Робота ліквідаційної комісії закінчувалася видачею ордера, на підставі якого виселенці мали одержати визначену суму грошей.
Після цього, як правило, поліція приступала до організації доставки колоністів на станцію посадки. Зважаючи на те, що транспорт у них майже повсюдно був ліквідований, поліція змушувала займатися перевезенням багажу та людей місцевих селян. Колоністам дозволяли брати не більше двох пудів домашнього майна, але оскільки його ніхто не зважував, багато хто брав більше. Підвід і саней не вистачало, вони були перевантажені, часто дорогою перекидалися в глибокі замети разом з майном, дітьми і стариками, що сиділи зверху. Поліція постійно підганяла, щоб якнайшвидше повернути транспорт назад і доставити тих жителів, що іще залишилися в колоніях. У будинках не залишали нікого – ані тіжко хворих, ані престарілих, які часто навіть не мали сил самостійно пересуватися.

Картини виїзду із колоній мали гнітючий вигляд, супроводжу-
валися плачем десятків і сотень людей та жалібним і несамовитим завиванням собак, які не бажали розлучатися зі своїми господарями. Важкий душевний стан колоністів підсилювався ще й почуттями глибокої образи, гіркоти і несправедливості від того, що відбувалося, а також страхом перед невідомістю, яка чекала їх у недалекому майбутньому. Провідник Качалов у своєму звіті з цього приводу справедливо зауважував: “Положение немцев было тя-
жёлое, вызванное снятием их с родных земель и отправкой, как они говорили, куда-то на верную погибель. К месту посадки они прибывали в мрачном настроении, которое ещё больше усиливалось видов товарных вагонов и грубым отношением полиции, их сопровождавшей. Обидна и непонятна была для немцев такая перетрубация и ломка их жизни. С горечью в словах многие из них говорили: “Да за что же нас выселяют? Ведь у нас мужья и дети
сражаются в рядах русской армии”9.

Поспіх поліції з виселенням, як виявлялося пізніше, був часто
зовсім даремним. Рідко яка партія колоністів, що прибули на станцію, відразу ж здійснювала посадку. Багатьом доводилося чекати, тому що не вистачало паровозів, вагонів, затримувалася їхня подача. Затримка іноді тривала один-два тижні. Місцева влада розселяла колоністів у будинках жителів станцій та прилеглих сіл, у самих приміщеннях станцій, у бараках для біженців, якщо такі були. Але
нерідко поліція залишала людей просто на вулиці, під відкритим небом під час снігопаду, у негоду, в тріскучий мороз, тому що розселити було ніде. Щоб не замерзнути, колоністи розводили багаття і коротали біля них час, дожидаючись свого потяга. Зважаючи на те, що багато жінок та дітей із бідних родин навіть не мали зимового одягу, серед колоністів починалися масові простудні захворювання, були непоодинокі смертні випадки. Багато агентів-провідників, що замовили теплий одяг заздалегідь, роздавали його найбільш нужденним тут же.

Часто тюки з одягом затримували, майже
не було дитячого зимового взуття, і діти страждали більше усіх.
Не завжди на станціях під час затримки виїзду було налагодженехарчування, іноді не було навіть окропу. Колоністи змушені буливитрачати запаси тих своїх продуктів, що призначалися в дорогу.
Особливо велике скупчення колоністів спостерігалося на станції Коростень. Були періоди, коли сюди вагони не подавалися зовсім, а поліція із запалом, гідним кращого застосування, продовжувала виселяти німців з колоній. У результаті на станції зібралася така кількість людей, що всі бараки для біженців і сам будинок станції були буквально переповнені. Ті, хто не знайшов собі місця в бараках, проводили дні і ночі на вулиці біля багать, багато хто
прямо на залізничних коліях, причому по десять і навіть п’ятнадцять днів10. Агент-провідник Кравець під враженням побаченого тут видовища у своєму звіті залишив наступний запис: “Поистине ужасная картина представилась моим глазам, когда впервые увидел этот барак.

При входе с улицы тебя сразу обдает всеми суще-
ствующими в мире острыми и скверными запахами так, что ты
на несколько секунд совершенно балдеешь и забываешь, зачем пришёл, а когда немного опомнишься, твоим глазам представляется другая картина. Чтобы иметь представление этих бараков, достаточно представить себе большой деревянный сарай, который вмещает в себя только тысячу человек, и напустить в него три тысячи человек, и чтоб каждый из них повесил для сушки здесь же вымытую им пару белья или детскую пеленку, и заставьте всех
петь, кричать, плакать, ругаться. Вот это и будет барак. По каким-то причинам посадки приостановили, а колонисты все прибывали большими партиями, а девать их некуда. Кто пролез в барак, там и остался. Остальные расселились вдоль полотна со своими сундуками и узлами. Ждать им пришлось пять дней под открытым небом. Погода, как назло, убийственная была: мороз и снег. Потом оттепель, целый день падает хлопьями мокрый снег, грязно, сыро.

Стали учащаться заболевания и смертные случаи”11.
Подібні картини спостерігали провідники й на інших станці-
ях. Багато хто з них звертали увагу на переважну кількість жінок, дітей і стариків, у яких чоловіки, батьки, сини були на фронтах.
Майже в кожній партії колоністів кількість дітей і підлітків становила 40 – 50%. Нерідко серед виселенців зустрічалися і солдати, що недавно повернулися з передової, поранені й скалічені, і з цієї причини звільнені від подальшої служби. Були й такі, що прибули у відпустку. Їм доводилося відправляти свої родини в невідомі місця, а самим повертатися на фронт. Провідник Кудрявцев згадував:
“При посадке я не мог не заметить георгиевские кресты на груди нескольких выселенцев. Оказалось, это герои с австрийского, германского и турецкого фронтов, а теперь – по воле злого рока – выселяемые немцы. Было крайне неловко перед этими ранеными (некоторые с трудом ходили, были с одной рукой) солдатиками, которых огульный приказ вмешал в массу выселенцев.

И в награду за подвиги и увечия гонит из родных мест в неведомую даль, в неизвестное будущее, неизвестное по размеру горьких чувств, которые придется испытать, и слез, которые придется пролить”12.
Але якщо багато хто з провідників відчували подібні почуття незручності та вини перед колоністами і прагнули їм допомогти, то зовсім протилежним чином поводилися представники місцевої влади, особливо поліція. Вони не тільки залишалися байдужими до становища колоністів, поводилися грубо, не стримували брутального лементу
і лайки, але навіть у такій драматичній ситуації зловживали своїм службовим становищем, займаючись вимаганнями. Урядники брали хабарі, обіцяючи посадити свою партію колоністів у вагони першою. Хабарі бралися і за черговість одержання грошей за ліквідоване майно. Один із приставів обіцяв німцям колонії Іванівки посадити їх у вагони на станції Білокоровичі, розташованої усього в чотирьох верстах, якщо кожна родина асигнує в його кишеню по два карбованці

Не одержавши необхідної суми, він відправив
колоністів на станцію Олевськ, що знаходилася за п’ятдесят верст, прирікши їх на безглуздий і виснажливий у зимових умовах перехід13. Провідник Ногаєв у своєму звіті підкреслював: “… я не встречал в этом эшелоне ни одного человека, который бы не уплатил нелегальной подати, так называемые “хабари”. Мне говорили и указывали немцев, уплативших за свое, казалось бы, невинное и законное желание остаться на родине по 2 тысячи руб., а теперь
выселенных тем же порядком и теми же путями. Так развита
система выжимания, являющаяся любимым детищем государ-
ственного режима”14.
Після більш чи менш довгого чекання на станції нарешті-то
подавалися вагони. Здебільшого це були звичайні теплушки, перероблені з вантажних вагонів, але із багатьма дефектами: відсутні східці, грубки, були вибиті вікна, із труднощами відкривалися і закривалися двері. Рідкісним винятком були вагони з теплою обшивкою. Більшість з них були брудними і непродезинфікованими,

хоча дезінфектори були майже на кожній станції, але займатися своєю справою вони не поспішали.
Провідник Бєляєв виразив своє враження від стану вагонів досить образно, вважаючи їх “не помещениями для людей, а скорее ящиками для ненужных вещей”15. Один з вагонів у кожному ешелоні призначався для провідника, разом з
яким повинен був їхати військовий фельдшер. Тут же мали зберігатися й необхідні харчові припаси і надаватися необхідна медична допомога. На кожну партію, що виселялася, передбачався й багажний вагон, але його, як правило, не було.
Наступним етапом процесу виселення була посадка у вагони.
...
Замість призначених 25 у вагони набивалося по 40 – 45 чоловік. А якщо врахувати ще й багаж, то колоністи опинялися в жахливій тісноті
Люди сідали без усякого порядку. Нерідко були випадки, коли не тільки родичам, але і членам однієї родини доводилося сідати в різні вагони, які, іноді, на лихо
їм, їхали в різні місця призначення16.
***********.ipiend.gov.ua/img/scholarly/file/29_32.pdf

Андрей Мшллер если вы пишите то пишите лучше по немецки ваши посты читать нельзя.